Згадаємо сотню небесну

У щирих серцях, братове,

Хай дух той козацький воскресне,

Душа хай скидає окови,

А тих, хто ішов до загину,

Не сміє ніхто забувати,

Відстоїмо Україну,

Не пустимо ворога в хату!

Бо знов Україна сивіє,

Не йдем – стоїмо на розпутті.

Чого від нас хоче Росія?

Чого від нас хоче Путін?

Вона ж нас в обіймах душить,

Ця братня сусідня держава,

Віками пасе наші душі,

Зневаживши нашу славу,

Зневаживши наших героїв,

Принизивши нашу мову,

Кроїть по своєму крою,

Щоб в рабство загнати знову,

Щоб ми віддали ті свободи,

Що рясно скропили кров’ю,

Не спи український народе!

Бо вийде – як  в Придністров’ї,

Бо буде, як в тій Абхазії,

Покинутій напризволяще,

Не хочемо так, як в Азії,

В Європі нам буде краще,

Росії земель тих мало,

Що за віки назбирала?

Хай в себе порядки наводить,

А в нас хай не верховодить!

Ввірвалися в нашу хату,

Ще й хочуть хазяйнувати.

Нащадки козацької волі,

Ми хочемо іншої долі,

Не тої, що у Сибіру,

Не тої, що гнали за віру,

Не тої, що з Соловками,

А тої, що з колосками,

Не тої, що у свитині,

А тої – в новій Україні.

Якби ж уже там щось путнє,

Від сказу цей вепс лисіє,

Чого від нас хоче Путін?

Чого від нас хоче Росія?

Щоб ми були протекторатом,

Невільним улусом ординців?...

Це казка про старшого брата,

І ми не хохли – українці !

Маленький монарх в агонії,

А ми тут у чому винні?

Не буде йому колонії,

У звільненій Україні.

Ми вільні і самодостатні,

в нас люди талановиті,

До біса обійми братні,

Брехнею щораз підбиті.

Дурили і з газом, і з флотом,

Дурили завжди і всюди,

За землі, за срібло - злото,

Та більше отак не буде.

Хтось думав, що він Месія,

Нікчемне оте потороччя,

Не буде, як хоче Росія,

А буде – як ми захочем.

А буде ніяк не гірше,

Чи так кажу, вінничани?

Для вас ці тривожні вірші,

писала Дмитренко Жанна.